Є таке місце на просторах твоєї душі...
Звідти ти бачиш захід. Там проводжаєш свою денну пристрасть, вогонь, сонце, щодня останнє. Кладеш в минуле тяжке й нікчемне тіло, бачиш його у безодні забутих юних прагнень. Плачеш вночі і знову намагаєшся зловити день, який щоразу минає повз тебе. А хтось подумки обіймає твою душу, палку й нестримну. І хтось нахабно читає твої думки, жадібно відбираючи свої, наче крадені. І хтось цілує за це твоє серце, м’яке і ніжне.

Глибоким поглядом ти злегка торкаєшся дна прірви, де навічно ув’язнений її гарячий вітер. Хоча й сам живеш холодними кольорами заборонених імен. Ти віриш в ідеали, коли твоя підсвідомість мовчить, коли твоє маленьке, дарма, що чоловіче, тіло незграбно керує її великим світом. Дозволь злеліяти в теплих долонях загублену молюску всесвіту, смішну і дику!

Хтось ніколи не дозволяв собі мріяти, бо це марна витрата часу. Лише кілька слів твоїх, сказаних давно й забутих... Філософа про тебе! На жаль, чи не на жаль, це правда вже! Ти для неї - красива вигадка. І хтось любить повторюватись щодо іншої красивої вигадки (себе): навіть якщо це ілюзія - вона аж настільки неперевершена, що варта Життя. І вона бачить твої емоції у цьому Житті!

Через марний сон знову у вічність - загублене вчорашнє відчуття волочить за собою легке молоде тіло. Чиясь наївність наповнює твоє серце морем. І малесенький човник (надія) танцюватиме на хвилях думок, якщо ти випустиш на волю її вітер.

Тоді ти побачиш схід!...

Наступний