ПІСНЯ ЖАЙВОРОНКА
Люди поруч мене і так далеко... Лечу, пригадуючи кошмарні сни про людей, які поруч мене і так далеко… Так близько і так далеко! На відстані руки... На різниці дикої зовнішності, на співпадінні мислительних прагнень, чистот, святинь... Святинь...
Любов, що єднає тих людей, які так близько і так далеко, дика і свята любов... Ми люди, ми залишили тварюк поза віками - нам дав це Бог, Бог наших святинь... Кожного душа, чи тільки частинка її, мов храм... Спам!... жахливих слів.
З болем відчуваю кохання тих людей, які так близько і так далеко від мене... Приреченість нікчемного маленького тілесного життя, воскресіння свинцевих дощових хмар у блакитні небеса... Вони живуть в чиїхось серцях, або в одному чиємусь за всіх...
Падіння духовних культур людей, що поруч мене і так далеко... Втрата думок, золотих думок людських святинь... Про Вас! Маленьких, ніжних людей, забутих вічним світом, зраджених віками, поза якими ви ж ув'язнили тварюк! Щоб здобути храми, щоб забруднити тепер ці зовсім молоді, такі ще юні... Зовсім юні... Крихітні частинки душ... Мій крик луною ваших святинь, порожніх... Насниться вдень... Під спекотним сонцем, білим, хай вигорить нежиття, дане один раз людям, які поруч мене і так далеко...
Я тримаю твої руки, гарячі, втомлені... Жовті... Сухі очі дивляться на мене... Тепер вологі... Тепер холодні... Тепер... Я бачу наскрізь твої почуття. Обіймаю тебе... Цілую тебе... Ти кажеш, що від моїх сліз проросте зерно кохання до моїх висот... Те забуте зерно, яке посіяв колись ранковий цвіт під легким подихом вітру... Весна висушила твої почуття одинокістю... Спрага... І ти блукав серед людей, які поруч мене і так далеко... В пошуках води...
Я торкаюсь глибини твого синьо-зеленого погляду... Бачу твій день, тяжкий... Невдалий... Який поставив твою працю і чесність на коліна, коли ти в розпачі поклав своє чоло на втомлені руки, заплющив очі... Дозволь мені залишитися у твоїй уяві... Нав'язливо... З любові, дикої... Святої...
У твоєму храмі образ юності... Ти, молодий, вклоняєшся перед своїм ідеалом, який розпалює у серці нетлінний жар... Вогонь... Сонце... Я здіймаюсь до нього над житніми полями... Над життєвими незгодами у пахощах свіжого хліба, випеченого руками людей, які так близько і так далеко... Розсипаю тисячі дзвінких, голосних, кришталевих звуків. Хоч як високо, нехай спів моїх думок луною наповнює твої лагідні, трошки сумні сни... Лагідні, спокійні, затишні сни...
