Вітер стукає в його самотність,
Вітер замітає сивий пил...
Плаче в тиші темно-сизе небо,
Як давно тут не було світил!
Коливає вітер дикі трави,
І тонкі, і довгі проводи,
Мов на струнах тугу заплітає.
Тут ніхто і не чекав біди.
Ллється дощ - і річка випиває сльози,
Душить сонце - висохли стежки,
Що ведуть туди, де тиша,
Й жовкнуть одинокі сторінки.
Мертві сльози, сльози каяття,
Забуті долі волочить ріка,
Несе її атомні води у міста
Чиясь недобра і важка рука.
Невидима від сухого болю і жаги
Стукає скорбота в одинокість
Міста, проклятого назавжди і навіки.
Де ж поділась тепер наша гордість?
Вітер стукає в його самотність,
Вітер замітає сивий пил.
Мирний атом! - і тепер вже сотні
Не забудуть оцю ядерну біль.
(21.03.2000р.)

Попередній :: Наступний