ПОМИЛКА
Від холоду терпнуть руки, від страху морозить душу... Чого я боюся?!
Лукавий сміх помилок, що вибухнув з-під її неуважності... Німа, замріяна зачарована постать у світлі нічного вікна. Вона шукала місяць, щось кинуло її тінь на стіни... Легкий блиск вуличної лампи або ореол Богоматері на іконі в кімнаті. По що їй здавалось, що почуття живуть так само, як люди: з криком народжуються і тихо вмирають?!
Серед зірок бачить свої сни, щоночі про одних і тих самих людей. Хіба ця любов виправдовує її помилки? Коли в натхненні любити всіх, у голові ім’я друга, у душі – брата, а в серці... У-ум-м-м... Вона не вірить у кохання! Лише причиняє біль... І собі... Докір совісті за вже минулий промах, такий безглуздий!
Ян був її товаришем вже три роки. У відвертості один одного вони не сумнівались. Як завше, вона завжди відчувала неабияку опору і допомогу з його боку! Як завше, намагалась віддячити, та її зусиль було настільки мало порівняно того, чого він був вартий. Принаймні вона так вважала. Чогось вона була не достойна. Мабуть, за власну недосконалість Ян її і любив. Любив, а, може, й більше ніж любив.
Часто друзі докоряли їй за недостатню увагу до нього, хотіли бачити їх разом. Авжеж, красива подружня пара, двоє щирих молодих людей, однодумці, навіть співробітників. Проте її стежка завжди викривлялась десь ген, у долини мрій, хвилювань і...
Знайомства тривали завжди, друзі хороші і несправжні, дівчата заздрісні і розрадниці, хлопці горді і вродливі. З кожним ранковим променем пригадувала їх, пестила у своїх мріях надії про щось вічне, яке повинно неодмінно прийти! А ввечері думка запитувала про когось: „ТИ моє життя?”
І тепер, коли Олесь своїм нестримним, запальним характером змусив її на мить заплющити очі на всі життєві пакості та негаразди, коли душа сповнилась раптом якогось дикого бажання здобути світ, її мрії кисло зіткнулись з реальними обов’язками. Цікава книга про... Яку вона кілька днів писала саме для нього! А потім вирішила дарувати усім своїм друзям, „лагідно” підписавши кому й від кого. Останній поклик совісті: „Перевір, не поспішай!” – залишився десь в минулому. Хіба люди знають, що таке любов? Люди знають, що таке кохання, хоча й не вірять в те, що знають! За такими глобальними роздумами та вірою у невинність своїх почуттів дівчина і сплутала ті новенькі книжечки. Пізнавальна творчість! Як цікаво було Яну бачити на обкладиці: „Дорогому Олесю від...”, коли інший на подібні слова тільки лукаво усміхнувся! „Отакі ви всі, дівчата!” Сором! Чи може бути щось пробачливіше?
Німа, замріяна, мов зачарована, постать у темряві вікна. Легкий блиск нічного світла, або ореол Богоматері на іконі в кімнаті. По що їй здавалось, що почуття живуть так само, як люди: з криком народжуються і тихо вмирають?!
Така безглузда помилка, що зруйнувала вщент її надії, мрії, віру. Вона чула крізь сон, як хтось голосно сміявся з її „тупості”; з увсебіч віяло холодом. Ян її зрозуміє, вона певна. Брат вибачить! А Олесь... Він, мабуть, поставиться до неї байдуже. Тепла, ніжна і спокуслива дівоча дружба, одначе... Глибокий погляд і сльози її його спітнілого чола, це не-е-е-е... І колись він казав їй, що називатись і бути братом це також різні речі... А щось в тому є.
Десь серед темносвицевих хмар визирнув місяць. Потягло посинілі від холоду ніжки під ковдрою вже доросле замріяне дівча. Вона знову втратила світ і упустила життя. І завтра озирнеться з надією побачити стежку назад. А може?! Адже десь, у тих дарованих книжках, серед її забутих віршів, жевріло ілюзорно вимріяне, нереальне, ревниве почуття.
